80-річчя з дня закінчення радянсько-фінської війни

В цьому році виповнилося 80 років з дня підписання 13 березня 1940 року радянсько-фінського мирного договору, який поставив крапку у війні між СРСР і Фінляндією (30.11.1939 – 13.03.1940).

На боці СРСР у цій війні, яку ще називають Зимовою війною, брала участь 44-а стрілецька дивізія, яка дислокувалася в Житомирі та Бердичеві. Вона була сформована переважно з жителів Житомирщини.  Командиром дивізії з січня 1939 року був Олексій Іванович Виноградов (12.02.1989 -11.01.1940).

З початком Другої світової війни дивізія у складі 1-го Українського фронту з 17 вересня 1939 року приймала участь у радянсько-польській війні. Штаб дивізії в цей час знаходився в м.Тернополі.

5-10 листопада 1939 року командування отримало наказ про відправку дивізії в Ленінградський військовий округ, де були зосереджені війська для наступу на Фінляндію. З 16 листопада по 1 грудня 1939 року частини і підрозділи дивізії вирушили ешелонами до місця призначення. 305 Донецький полк – зі станції Золочів  на станцію Кочкома, куди вони почали прибувати 6 грудня. Решта 44 стрілецької дивізії разом зі штабом виїхала 2 грудня з Тернополя, а 12 грудня прибула на станцію Кемь в Карелії.

По дорозі з Тернополя до Карелії 100 бійців 44 дивізії, майже ціла рота, дезертирували. Червоноармійці висловлювали такі думки: «Партія докерувалася до того, що в країні немає ні хліба, ні м’яса, ні, навіть, сірників. В Польщі раніше краще жили, ніж після визволення радянською владою. Ми не знаємо, за що ми воюємо, при радянській владі жили погано, а ті, кого ми визволяємо жили краще, нащо ж ми їх визволяємо?»

Оснащення 44 стрілецької дивізії (не моторизованої) розвінчує міф, що Червона армія почала Другу світову війну технічно відсталою. На фінський фронт дивізія прибула, маючи півтори сотні радіостанцій, більш ніж півтисячі автомашин, 44 танка, більш ніж 100 тракторів, півсотні мотоциклів. Було достатньо артилерії та мінометів, декілька тисяч коней. Але при цьому, одягу для бойових дій під час суворої зими (навіть рукавиць) дивізія не отримала. Валянки видали тільки командирам і деяким підрозділам. Всім іншим, як згадував ветеран фінської війни Григорій Гаращенко, прийшлось пройти пішки 245 км. від станції Кемь до бойових позицій в тому, в чому приїхали з України – в тоненьких шинелях, бавовняних гімнастерках, будьонівках та брезентових чоботах. Як наслідок, 10% особового складу дивізії обморозилося ще по дорозі на фронт. Особливо важко було танкістам: всередині танків все було покрите інеєм, до заліза примерзали руки.

44 дивізія у складі 9 армії повинна була за 20 днів через Суомуссалмі вийти на берег Ботнічної затоки. Один з учасників фінської війни артилерист 44 сд Федір Павлович Хропатий згадував, що 25 грудня 1939 року їм оголосили наказ – прорватися до Ботнічної затоки і перерізати Фінляндію навпіл. Спочатку ніякого опору фінни не чинили, а місцеве населення було евакуйоване вглиб країни. Коли вони зайшли на перший хутір, Федір Павлович був вражений добробутом фінських селян: «Перед нами був хутір – 5 будинків, зайшли в комору, а там фрукти, ягоди. Я думаю, де вони все це беруть, тут же воно не росте? Це ж які гроші треба мати, щоб все це купляти. А ми прийшли визволяти цих бідних селян від буржуїв! Ще було повно консервації. У нас в селі тоді не вміли консервувати, тільки в діжках солили. Банки не знали, як відкривати, брали якусь чисту скатертину, обмотували банку і розбивали над мискою». Ще його вразили бетонні дороги, які були побудовані вище на метр від землі, щоб не було багнюки. «По цій дорозі за сутки ми пройшли 27 км., потім командир дивізії дав команду зупинитися, щоб підвезли продукти і снаряди. Але, як тільки ми зупинилися, нас атакували фінни – перекрили дорогу, зробили завали, поставили міномети і вдарили по нам з тилу. І як ми не намагалися, нічого зробити не змогли».

Дивізія просувалася по Раатській дорозі як на параді, без організації бойової охорони. Колона розтягнулася на 30 км. і 22 грудня була зупинена заслоном противника в 12 км. від Суомоссалмі. Потім фінни силами мобільних загонів лижників розчленували дивізійну колону на 6 частин. Внаслідок цього всі комунікації були перерізані і з’єднання залишилося без підвозу боєприпасів, пального та продовольства. Глибокий сніг і складний рельєф не дали змогу комдиву Виноградову використати належно бойову техніку і 44 дивізія опинилась в оточенні. З 5 по 7 січня комдив спробував організувати прорив кільця, але боєприпаси і продовольство були на межі, До того ж, фінни організували так звану «карусель» – на флангах і в тилу радянських частин раптово з’являлися невеликі фінські загони лижників, які постійно наносили несподівані удари по підрозділам і штабам, а потім так само раптово зникали. Фінни вміли в лижах повзати по-пластунськи і, в разі необхідності, залазити в них на дерева. Такі напади дезорганізували управління, внесли безлад, підрозділи втратили людей. Роботу цих загонів підтримували снайпери.

Фактично, один батальйон фінських лижників почав розгром добре озброєної дивізії, а згодом підключили і артилерію.

Командування 9-ї армії, за відсутністю резервів, не змогло надати допомогу оточеним частинам. Вони обіцяли прислати на допомогу полк НКВС, але він так і не підійшов.

Всі спроби прорвати кільце навколо частин 44-ї дивізії були марними. Тільки пізно ввечері 6 січня прийшов дозвіл Ставки на відступ, але з обов’язковим  збереженням важкого озброєння і техніки. Потім прийшла телеграма від командування 9-ї армії: «Діяти на свій розсуд».

7 січня комбриг Виноградов віддав наказ «знищити матеріальну частину і відходити поодинокими групами по лісах на схід в район Важенваари». 8 січня він писав в своїй пояснювальній записці: «Спочатку вирішили пробиватися з технікою, але техніку вивести не було можливості, тому що дорога оборонялася фіннами, а обхідних шляхів не було». Потім його звинуватили в тому, що він видав «злочинний наказ про псування матчастини і цим підірвав силу опору бійців і командирів.» (з доповіді командуючого 9-ї армії Чуйкова начальнику Генерального штабу).

Фактично, після 10 січня активні бойові дії в районі Суомуссалмі припинилися. Залишки дивізії відійшли в район Важенваари.

Дивізія залишила ворогу велику кількість озброєння: гармат – 97, танків – 37. станкових кулеметів – 130, ручних кулеметів – 150, мінометів – 6, автоматів – до 150, всі рації, весь обоз полків. Особовий склад, який вийшов з оточення виявився на 40 відсотків без набоїв.

Багато червоноармійців та командирів замерзли під час відступу, а поранені були кинуті напризволяще. Дивізія за тиждень втратила близько 70 відсотків особового складу, 1200 бійців і командирів опинилися в полоні, велика кількість обморозилася. Всі червоноармійці потрапили у полон без документів, під час бойових дій вони не мали їх при собі (можливо, їм наказали здати документи перед наступом).

Від 44 дивізії залишився гаубичний артполк, батальйон 305 сп, медико-санітарний батальйон, обози 2-го розряду і особовий склад до 1000 чоловік в кожному полку. 1057 поранених та обморожених 8 і 9 січня були відправлені в шпиталь.

Після розгрому 44 дивізії почалося розслідування причин катастрофи. Винних знайшли швидко. 11 січня 1940 року впродовж 50 хвилин йшов суд. Командир 44-ї дивізії Виноградов, начальник штаба Волков, начальник політвідділу полковий комісар Пархоменко були засуджені трибуналом 9-ї армії до вищої міри покарання, як зрадники батьківщини. Вирок виконали 11 січня, вони були публічно розстріляні перед строєм дивізії.

Червоноармієць 44-ї дивізії Федір Павлович Хропатий згадував, що «всіх, хто повернувся з того 27 кілометра вишикували, потім привезли генерала Виноградова і ще трьох офіцерів. Зачитали вирок: розстріляти як зрадників народу. На наших очах їх і розстріляли. За що їх? За те, що вони залишилися живі і не дали нам загинути? Цей генерал вів себе під кулями безстрашно. Да, ми не змогли прорвати оточення, але чи була в тому провина Виноградова?»

Червоноармійців, які потрапили у фінський полон, тримали у в’язниці міста Турку. Фінни гуманно ставилися до військовополонених, лікували їх, добре годували. До них приїжджали такі видатні діячі української еміграції, як колишній міністр закордонних справ УНР Шульгін. У в’язниці для військовополонених була організована широка культурно-просвітницька робота, яку вели українські націоналісти, був організований український хор, їх возили на екскурсії.

19 квітня 1940 року військовополонені червоноармійці, за виключенням 200 чоловік, які не захотіли повертатися в СРСР, були передані радянській стороні. З тих полонених, які залишилися у Фінляндії, були сформовані українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії. Були серед них і бійці 44 дивізії.

З тих, хто був мобілізований у 44 дивізію, фінська сторона передала 565 осіб.

Всі вони були відправлені в Южський табір НКВС в Іванівській області, де завели на них карні справи. Цей табір був організований для полонених фіннів але, за відсутністю останніх, був використаний для своїх співвітчизників.

Долю 56-ти з них вирішили трибунали Московського і Ленінградського військових округів. Спочатку до розстрілу засудили 36 осіб, потім для 14 осіб розстріл замінили 10 роками ув’язнення, 18 чоловік отримали 10 років, 79 чоловік – 9 років, 440 військовополонених повинні були відсидіти 5 років, 83 людини були засуджені у 1942 з вироком «посадити до кінця війни». Разом це якраз 565 осіб.

Найчастіше, 441 раз, зустрічається звинувачення «за здачу в полон білофінам без опору», 77 – «за порушення військової присяги», 67 – «за зрадницьку поведінку в полоні». Сюди входить, зокрема, участь в українському хорі, який виступав перед фіннами в записах по фінському радіо, участь у причасті або сповіді. 41 раз фігурують слова «за зраду батьківщині», «за антирадянську агітацію», «соціально-небезпечний елемент». А в 30 випадках взагалі немає ніякого формулювання.

Протоколи допитів свідчать, що людей просто залишили напризволяще в снігах, що всі вони потрапили в полон обморожені, чи поранені.

На питання слідчого, чому вони не оборонялися, щоб не потрапити в полон, практично всі підслідні відповідали, що в них були гвинтівки без патронів, чи була одна гвинтівки на двох, що кулемети на морозі не працювали. Всі допитувані свідчили, що з 1 по 7 січня вони не отримували боєприпасів та продуктів.

Червоноармієць 146 стрілецького полку 44 дивізії Трохим Григорович Папуша, уродженець села Велика Чернявка Попільнянського району, був призваний до лав Червоної армії 7 вересня 1939.  На 23 кілометрі Ухтинського напрямку 4 січня був поранений в ногу, руку та ліве око. В такому стані він потрапив у полон 7 січня. Лікувався в шпиталі в м. Коккало з 13 січня по 5 березня 1940 року, потім утримувався у тюрмі м. Турку, де співав в українському хорі. Проти нього свідчили, що він вів розмови по підриву колгоспного устрою, що, мовляв, в колгоспі отримували всього по 100-200 грамів хліба на трудодень, що всі церкви позакривали. Після поїздки в місто на екскурсію, куди возили всіх військовополонених, розповідав, що в магазинах все є, в той час, як в СРСР не можна купити навіть тканину на одежу. Говорив, що в тюрмі краще годують, ніж в Червоній армії, дають по 15 гр. маргарину і півсклянки молока. Цих свідчень виявилося достатньо, щоб Папушу за статтею 58-10 ч.1 УК засудили до 8 років ув’язнення (в 1948 році він повернувся в рідне село).

Григорій Степанович Грек, (1900 р.н., Житомирська обл., Ружинський р-н, с.Голубівка) червоноармієць 25 сп 44 сд свідчив, що штаб полку почав відхід 6.01. окремими групами, блукали по лісу до 9.01.Всі були обморожені, бо були одягнені в черевики з обмотками. Сам він був поранений, лежав в медичному наметі, війська відступили, поранені були кинуті напризволяще і потрапили в полон. Був засуджений за статтею 58 -1б на 8 років ув’язнення. Помер в концтаборі 28.07.1942 року.

Василь Данилович Волкодав (1902 р.н., Попільнянський р-н, с. Паволочь), свідчив, що з 1.01 ніяких продуктів в підрозділ не привозили, 6.01 був поранений і потрапив у полон. В полоні вербували в добровольчі загони. Був засуджений до 5 років ув’язнення, помер в концтаборі 14.09.1944 р.

Михайло Кузьмич Ступак (1906 р.н., Попільнянський р-н, с.Кам’янка) свідчив, що його 8 роту 2.01. послали на допомогу іншій частині, з 29 червоноармійців дійшло до місця призначення тільки 6 чоловік. Він ніс диски від кулемета, який не працював, був обморожений. Засуджений на 8 років ув’язнення, помер в концтаборі 1.08.1941 р.

Олександр Павлович Заболотний, організував в полоні український хор, ув’язнений на 8 років.

Засуджених відправили відбувати покарання в табори Норильська – «Печлаг», «Кулайлаг», «Березлаг». Ніхто з них не визнав своєї провини.

105 чоловік померли, коли відбували покарання, 83 попросилися на фронт і, навесні 1943 року, були відправлені в штрафні батальйони, з них в живих залишилося шестеро. 210 осіб були звільнені після відбуття терміну покарання, доля ще 236 невідома.

Всі 656 колишніх воїнів 44-ї стрілецької дивізії були реабілітовані, 122 з них дочекалися реабілітації при житті.

Що ж, бути гарматним м’ясом – типова доля націй, які не мають своєї державності, а змушені служити чужим режимам. Це, напевно, головний урок Зимової війни для сьогоднішньої України.

Фінляндія втратила 10 відсотків території, яку захопила Червона армія, але зберегла незалежність

У серпні 2009 року, за ініціативи онука загиблого на тій війні, голови благодійної організації «Пам’ять», жителя Коростишева Леоніда Костюка, в місті Суомуссалмі був встановлений пам’ятник загиблим червоноармійцям 44 дивізії (автор – архітектор Віталій Рожик).

 
 
 
 
 

Завідувачка історичним відділом
Ольга Родічева

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

div#stuning-header .dfd-stuning-header-bg-container {background-color: #384d77;background-size: initial;background-position: center bottom;background-attachment: initial;background-repeat: no-repeat;}#stuning-header div.page-title-inner {min-height: 180px;}