День пам’яті та примирення

8-9 травня Україна традиційно вшановує День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Наслідком Другої світової війни, як наймасштабнішого зі збройних конфліктів в історії людства, та вчинених під час неї злочинів гітлерівського та сталінського тоталітарних режимів, стали вбивства на полі бою, смерть, винищення цивільного населення, викривлення людської свідомості та соціальних відносин. Після заборони у ХІХ ст. використання рабської праці на європейському континенті, гітлерівці здійснили наймасовіше застосування примусової праці іноземців в економіці Німеччини – 13,5 млн осіб із 26 країн.

Війна завдала й Україні масштабних економічних та демографічних втрат. Щонайменше 5,4 млн. осіб, або один із шести мешканців України загинув, 2,3 млн. осіб було вивезено для примусової праці до Німеччини.

У фондах нашого музею зберігаються артефакти часів Другої світової війни, серед яких є колекція документів, листів і фотографій жителів нашої області, вивезених під час нацистської окупації на примусові роботи.

Масштабне використання робітників з України почалося у1942 році і тривало до 1945-го. Щоб забезпечити необхідну кількість рабів, окупаційна влада розсилала в кожну управу тверду рознарядку на робочу силу. Уникнути відправки до Німеччини було дуже важко: списки мешканців з усіма даними щодо віку зберігалися в домоуправліннях, за це відповідали керівник будинку і двірник, яких регулярно перевіряла поліція, а в селах – старости. Разом з дорослими забирали й чотирнадцятирічних підлітків. Коли виконання вимог зривалося, окупанти починали справжнє полювання на людей – хапали їх на вулицях, базарах, в будинках, проводили каральні експедиції проти цілих сіл. Захоплених насильно людей звозили під конвоєм на залізничні станції, вантажили у товарні вагони і відправляли до Німеччини.

Робочу силу з Житомирської області нацисти почали вивозити з весни 1942 року. Під час окупації до Німеччини було відправлено понад 75 тисяч юнаків та дівчат. Із районів найбільше молоді було вивезено з Ємільчинського – 4390 осіб, Попільнянського – 3681, Коростишівського – 2875, Любарського – 3050, Романівського – 2968. Серед окремих міст і сіл  кількість працівників була ще більше. Так, із Бердичева вивезено 11700 чоловік, з Барашів – 500, Романова – 448. села Соловіївка Брусиловського р-ну – 290 чоловік, Кам’яного Броду Довбиського р-ну – 270 чоловік. Наші земляки працювали у видобувній та обробній промисловості, транспорті та будівництві, сільському та домашньому господарстві.

Але українці вигадували безліч способів уникнути вивезення в Німеччину: приміром, симулювали невиліковні хвороби, виразки і, навіть, каліцтва. Як підтвердження цього факту, у фондах музею зберігаються унікальні документи тих часів: довідки про хвороби, які видавав лікар Соснін, щоб врятувати жителів Малина від вивезення на примусові роботи.

Приписи щодо поводження з примусовими робітниками були дуже суворими. Спеціальна комісія РСХА (керівний орган політичної розвідки й поліції безпеки Третього Рейху) підготувала і 20 лютого 1942 р. затвердила у Генріха Гіммлера “Загальні положення щодо вербування та використання робочої сили зі Сходу”. У документі впроваджувався термін “остарбайтер” (східний робітник). За цими приписами, остарбайтерів потрібно було транспортувати в закритих вагонах, а працювати вони повинні були в закритих бригадах, окремо від німецьких та інших іноземних робітників, жити в бараках, які розташовувалися в таборах, обнесених колючим дротом. Один з чиновників РСХА Бернхард Баатц запропонував розпізнавальний знак для робітників. Для вихідців з тієї частини України, яка під час окупації потрапила в адміністративно-територіальне утворення Рейхскомісаріат Україна, це була нашивка у вигляді прямокутника з літерами “OST” на блакитному тлі, яку вони повинні були носити на грудях. Така нашивка зберігається у фондах музею.

До завершення війни східні робітники залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією у Третьому Рейху. Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, інші – в промисловості. Серед остарбайтерів було більше жінок (51%) та неповнолітніх (близько 41% серед чоловіків і 60% серед жінок).

Робітникам платили зарплату, яка складала половину або третину зарплати німця, з них ще відраховувалися кошти за утримання. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими серед інших категорій іноземних робітників у Німеччині. Тільки у 1943-му році з’явився наказ, у якому говорилося про забезпечення, а згодом – виготовлення одягу для остарбайтерів, за це також утримувалися кошти із зарплати. Тоді ж остарбайтерам дозволили листуватися з рідними, вони могли надсилати дві листівки на місяць, але листування проходило сувору цензуру. Однак, примусовим робітникам часто вдавалося обходити її.

За проступки передбачалися суворі штрафи – від тілесних покарань до відправки в штрафний, або концентраційний табір. Статеві стосунки з німцями каралися повішенням, з іншими іноземцями – ув’язненням у концтаборі.

Наприкінці 1943 року робітники отримали можливість виходити за межі табору з відома керівництва.

Перебуваючи на примусових роботах, остарбайтери виснажливо працювали до 18 годин на добу, голодували, часто хворіли. Порівняно з іншими іноземними робітниками вони частіше отримували травми, вмирали від інфекційних хвороб і виснаження. У 1943 році серед них щомісяця помирало 1210 осіб.

Умови в таборах залежали від керівництва підприємства та табору. В основному, останні майже не цікавилися життям та побутом остарбайтерів. Найважче було на державному виробництві, в сільському господарстві робітникам було простіше отримати їжу. Хоча, ставлення німців до остарбайтерів було різним. Деякі з примусових працівників змогли через багато років по війні розповісти про допомогу і співчуття німецьких колег по роботі, людяне ставлення до них бауерів (німецьких фермерів).

У 1945 році більшість остарбайтерів потрапила в табори для переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з договорами, підписаними на Кримській та Потсдамській конференціях, репатріація (повернення) в СРСР була обов’язковою для громадян, які там проживали до 1939 року. Колишні остарбайтери-репатріанти проходили перевірку й фільтрацію в таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони, та фільтраційних пунктах НКВС. Ті ж, хто повернувся додому, проходили знову перевірку, на них заводилися фільтраційні справи. За тодішніми ідеологічними настановами, люди, які працювали в нацистській Німеччині здебільшого примусово, вважалися майже «пособниками фашистів» і за це каралися.

Не всі наші земляки, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини, повернулися по війні додому: хто загинув у неволі, хто обрав іншу долю: одруження, табори переміщених осіб, еміграція… Яка кількість житомирян повернулася і який відсоток з них зазнав репресій, досі ще не встановлено.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували у нацистській Німеччині, злочином проти людяності і порушенням норм міжнародного права.

У 1994 році німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам та в’язням концтаборів. В Україні для реалізації цієї програми був створений Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення”, який здійснив виплати 471 тис. претендентів, у тому числі й колишнім остарбайтерам або їхнім спадкоємцям, у розмірі 867 млн євро.

У березні 2000 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про жертви нацистських переслідувань”, де визначені правові, економічні й організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, у тому числі колишніх остарбайтерів, гарантовано їх захист і збереження пам’яті про їхні поневіряння та жертви.

 
Знак OST
 

Остарбайтер Черчик Віра Данилівна, с. Соснівка Троянівського р-ну, у Німеччині з 1942 року, працювала в господарстві німця  Ірбета Фрідріха, звільнена американськими військами у 1945 р.

 

Остарбайтер Вознюк Сергій Маркович, с. Старий Солотвин, Бердичівського р-ну, у Німеччині з серпня 1942 р., звільнений у 1945 році англійськими військами

 

 
 
 
 
Трудові картки остарбайтерів
 
 
 
 
 
 
Листи остарбайтерів

Завідувачка історичним відділом
Ольга Родічева

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

div#stuning-header .dfd-stuning-header-bg-container {background-color: #384d77;background-size: initial;background-position: center bottom;background-attachment: initial;background-repeat: no-repeat;}#stuning-header div.page-title-inner {min-height: 180px;}