Монолог у фотографіях «Південні землі. Австралія/Антарктида»

У Житомирському обласному краєзнавчому музеї виставка фоторобіт «Тім Болотнікофф. «Південні землі. Австралія/Антарктида», яка представлена посольством Австралії в Україні.

Відстань між нашою країною і п’ятим та шостим континентами значна. Але сучасні засоби зв’язку дозволяють її скоротити. Тому в уяві глядача постає своєрідний «Монолог у фотографіях» австралійського дипломата Тіма Болотнікоффа.

Він, напевно, з тих людей, які сміливо долають простір, дарують іншим радість пізнання нового, незвичного.

Майстри поетичного слова неодноразово зазначали, що людині взагалі притаманно бути мандрівником. Шукати «гармонію крізь тугу дисонансів…» характерно для неї.

Автор пропонує глядачеві перш за все захопитися величчю Природи в різних станах: чи то земна поверхня, чи то повітря, чи то водна стихія. І в цій безмежності живі істоти як намистинки, що оживляють, прикрашають цей світ.

Щоб бути найбільш переконливим, автор виставкових робіт обрав ефективний прийом – співставлення. Попарне розташування світлин підпорядковано цьому рішенню.

«Безкінечна дорога. Бурк. Новий Південний Уельс. Австралія, 2017». «The endless road. Bourke. New South Wales. Australia. 2017». Гарна асфальтована дорога з розподільною білою смугою, що переривається, для транспорту можливий обгін. Обабіч дороги, куди не кинь оком, густі зарості високої жовтої трави. На значній відстані поодинокі дерева або купки невисоких дерев. Якщо ми на сході, то дорога веде нас на захід, якщо – на півночі, то їдемо на південь. Дорога сягає лінії горизонту. А там біло-сірі хмари з рожевим відтінком натякають на наші сподівання, що нас не очікує грунтова дорога, а продовжиться упорядкований асфальт.

«Безкінечна дорога. Станція «Кейсі». Антарктида, 2011». «The endless road. Casey Station. Antarctica. 2011». Колір неба і колір снігового покрову співпадає, тому зосереджуємо увагу на тому, що саме перед нами. На льодовій поверхні безліч слідів траків всюдиходів, широких коліс важкої техніки, слідів присутності людей. Хтось різко звернув вліво, але потім майже зразу повернувся на прокладений шлях.

Десь, в стороні, звичні ознаки сучасного міста. Автора світлин цікавить підготовка живих істот до долання океанічного простору. На фото «Сьорфери. Карамбін. Квінзленд. Австралія.2018». «Surfers. Currumbin. Queensland. Australia. 2018» це відповідно одягнені дві жінки і чоловік.

А на фото «Тріо. Станція «Кейси». Антарктида.2011». «Trio. Casey Station. Antarctica. 2011» чудовий пейзаж. Скелястий обрив океанічного берега. Бачимо скелі, які вільні від льоду, і такі, над якими нависає спресований сніговий покрів. Перед нами своєрідний сніговий дах, бо під впливом температури, сонячної радіації, близькості океану по краях звисають бурульки. На ньому наші герої. Це три пінгвіни. Автор зупинив цікавий момент. Наші птахи на казковому роздоріжжі. Куди піти далі? Один пінгвін повертає наліво, збирається пірнати, інший обирає протилежну сторону, залишається на материку. А третій? Третій ще не вибрав напрямок, поки ще зупинився в роздумах.

Водній стихії присвячено фото «Пляжні прапори. Голд-Кост. Квінзленд. Австралія. 2014». «Beach flags. Gold Coast. Queensland. Australia. 2014». Прапори мають червоно-жовтий колір. Небезпека. На березі безлюдно. А океанські хвилі з білими гребінцями на відстані здаються такими спокійними.

Про сміливців, які долають водну стихію фотографія «Плавці. Байрон Бей. Новий Південний Уельс. Австралія, 2018». «Swimmers. Byron Bay. New South Wales. Australia. 2018». Двоє – він і вона – вже на березі, а хтось ще грається з хвилями. Велич океану захоплює, а люди – тільки маленькі часточки Природи.

«Пінгвін-самітник. Земля Уілкса. Антарктида, 2011». «Solitary penquin. Wilkes Land. Antarctica. 2011». Така характеристика героя викликає співчуття. Крижина, на якій він знаходиться, достатньо велика, однак невідомо, куди течія її винесе. Але, як знати, можливо, у воді пташку очікує більша небезпека.

В загальній презентації виставки фото «Пінгвіни на ковзанці. Земля Уілкса. Антарктида. 2011». «Sliding penquins. Wilkes Land. Antarctica. 2011» – одне із головних. І це, дійсно, так, бо зображення пінгвінів на фоні крижаної поверхні давно в світі стало візитівкою шостого континенту. Але автор знайшов свій, нетривіальний підхід до зображення. Кожен із птахів на своєму черевці знайшов спосіб швидкісного подолання снігового насту. А коли дивишся здалеку, то здається, що вони «летять» на білому тлі.

Приваблюють парадні монопортрети. Один із них «Валабі. Маунт Баррел. Новий Південний Уельс. Австралія. 2018». «Wallaby. Mt. Burrell. New South Wales. Australia. 2018». На фоні темної зелені суцільних дерев, у центрі, на схилі суцільного смарагдового оксамиту трави, на мить зупинився один із символів австралійського континенту. По-своєму граційна постать видає зацікавлення тварини кимось або чимось.

Поруч «Крикливий пінгвін. Станція «Маріо Цукеллі». Антарктида. 2011». «Screaming penquin. Mario Zucchelli Station. Antarctica. 2011».

Якщо попередня картина грає яскравими, сонячними барвами, то на цій світлині домінують стримані холодні кольори. Але враження не менш захоплююче. Під впливом вітру, течій панує темно-синя мінлива оксамитова поверхня океанського простору. Майже на лінії горизонту знаходяться на певній відстані один від одного чотири айсберги. Вони ніби чатують природні багатства. А в правому ближньому до глядача куточку фотографії на верхівці скелі пінгвін – символ Антарктиди. Автор «піймав» найбільш емоційний момент, коли той подає голос про своє існування.

До речі, від такого співставлення виграють обидві картини.

Фотографія «Попередження. Улуру. Північна територія Австралії. 2017». «Warning. Uluru, Northern Territory. Australia. 2017» – друга візитівка презентації всієї виставки.

Десь справа, в стороні, залишилося гарне асфальтоване шоссе з подвійною суцільною розділовою лінією. Перед нами місцина з грунтом теракотового кольору. На поверхні розкидані рештки сухої обгорілої деревини, сухе гілля. На відстані починаються зарості високої сухої трави. І це жовто-коричневе море із вкрапленням темно-зеленого сягає до самого горизонту. Тільки де-не-де на відстані можна побачити окремі чи маленькі купки дерев. На передньому плані розміщені дорожні знаки «WATCH FOR WILD» з символами, що нагадують ящірку або крокодила. «WACH FOR» з малюнком велосипеда. Цікаво, що попередження сприймається двозначно: чи то людині потрібно бути обережною в дикій природі, чи то природу попереджають про втручання людини.

Автору притаманне почуття гумору, бажання підтримати оптимістичний настрій мешканців італійсько-французької станції «Конкордія». В біло-блакитному просторі сама станція ледь-ледь видна. А на передньому плані поруч з імпровізованим покажчиком відстаней до великих міст швидше за все Австралії ми бачимо…. Що бачимо? Про це говорить назва світлини «Кораблі сніжної пустелі. Станція «Конкордія». Антарктида.». «Ships of the snow desert. Concordia Station. Antarctica». Перед нами міні-караван із трьох моделей верблюдів, пов’язаних мотузками, щоб не розбіглися, не втратили орієнтир. Що це? Реальність? Гра майстерності фотографа? Фотографічне марево? Комусь, напевно, пригадалася пустеля Сахара. Але автору відомо, що для спрощення пересування місцевими пустелями, в Австралії розводять і використовують верблюдів. Можливо, наспівуючи джазову композицію Дюка Елінгтона «Караван», фотомайстер поєднав у цьому веселому сюжеті п’ятий і шостий континенти. Він вміє погратися стереотипами, вигаданими людьми.

Світлина хоч і називається «Безкрайнє небо. Боурал. Новий Південний Уельс. Австралія. 2017». «The vast sky. Bowral. New South Wals. Australia. 2017», але перед нами напівпустеля, жовто-коричневий океан сухої трави, злаків, який сягає до самого обрію. І десь, посередині зображеного, знаходиться одиноке дерево. Трава така висока, що дістає середини стовбура, а трохи вище починається його роздвоєння. Ці частини, як дві руки, здіймаються в голубе небо до сонця, яке їх спалило. На гілках жодного листочка, голий стовбур. Так, суворі умови існування на континенті.

Цей сюжет нагадав «Меморіал жертвам Чорнобиля, м-ко Народичі». Висять різні за розміром дзвони і поруч – сухий остов колись розкішного дерева. Всесвітній масштаб….

«Сходинки до неба. Станція «Конкордія». Антарктида. 2011». «Stairway to heaven. Concordia Station. Antarctica. 2011». Суцільний біло-блакитний простір. Ще треба добре придивитися, де небо. На льодовій поверхні на певних відстанях розставлені тички з прапорцями. Одна з них на передньому плані фотографії. На ній вимірювальні прилади. Саме до неї за сюжетом приставлена драбина з дев¢ятьма східцями. Уявляєте, ніби господар приніс у залу звичайну домашню драбину, щоб поправити люстру під стелею. Чи реально це в умовах антарктичної пустелі? Сліди людей тільки навколо тички з приладами. Драбиною ніхто не користувався. Напевно, автор трохи іронічно зобразив намагання людей суттєво розкрити таємниці Природи. Ми все ще на початку цього шляху.

Фотографія «Ката Тжута у сутінках. Північна територія Австралії. 2017». «Kata Tjuta twilight. Northem Territory. Australia. 2017» зацікавила екзотичною назвою і можливістю наблизитися до одного з національних парків Австралії. Перед нами рівнина, вкрита високою жовто-коричневою травою, поодинокі сухі деревця, і на горизонті, справа, гірська гряда бурого, червоно-коричневого кольору. Чотири схили, а далі – трохи нижчі ще два. У сутінках на тлі блакитно-рожевого неба можна уявити нахилені червоно-коричневі, теракотові гігантські спини назавжди завмерлих дивовижних звірів.

До речі, поруч фотографія «Айсберги. Станція «Кейси». Антарктида. 2011». «Icebergs. Casey Station. Antarctica. 2011». Попередній і цей знімки наочно відображають специфіку всієї виставки, авторський задум – співставлення.

Ката Тжута – старі гори на рівнині материка. Айсберг – крижана гора, що відкололася від материкового льоду і курсує за течією. З одного боку, червоно-коричневий колір скелястої гряди, з іншого – яскраво-білий айсберг. Жовто-коричневе оточення сухих злаків на рівнині не так привабливе для ока, як темно-синя оксамитова поверхня води навколо айсбергів. Але якщо придивитися до поверхні обох прикладів гір, то можна зробити висновок: вони старі. Вітри, вологість, сонячна радіація, те, що ми звикли називати випробуванням часом, – все це зробило свою справу. З¢явилася округлість країв, безліч тріщинок, углублень. Тобто поверхня, особливо видно у айсберга, нагадує шкіряний покрив людини, яка подолала столітній рубіж.

Серія фотознімків представляє наслідки діяльності людини в природі.

«Покинута станція «Уілкс». Земля Уілкса. Антарктида. 2011». «Abandoned Wilkes Station. Wilkes Land. Antarctica. 2011». Біло-сірі кольори підкреслюють сум від зазначеної події. Залишається сподіватися, що десь знайдено більш досконалі засоби, комфортні умови перебування зимівників на шостому континенті. А перед нами снігове оточення, скелястий виступ, на якому залишилася витягнута сферична споруда великих розмірів. Чимось вона мені нагадала батискаф капітана Немо із старого кінофільму, знятого за мотивами роману Жуля Верна.

Є фотографії, які зафіксували парадоксальність у діях людини, те, що викликає подив. Напевно, цьому присвячені дві з них. Перша називається «Велосипедист у хуртовину. Станція «Конкордія». Антарктида. 2011». «Cycling in a snowstorm. Concordia Station. Antarctica. 2011». Льодова поверхня утрамбована важкою технікою, і раптом рух велосипедиста. Так, він тепло одягнутий, з рюкзаком. Але ж хуртовина. Куди він добереться?

Інша фотографія «Мотель у сутінках. Наррабай. Новий Південний Уельс. Австралія. 2016». «Motel twilight. Narrabri. New South Wales. Australia. 2016». Вздовж дороги червона цегляна стіна з написом MOTEL. Розміри напису на всю висоту стіни. Біля неї, де закінчується назва, стоїть автомобіль, далі – темні дерева. А що за стіною? Дійсно, все в сутінках….

Світлини «Зерносховище. Наррабай. Новий Південний Уельс. Австралія. 2016». «Grain silo. Narrabri. New South Wales. Australia. 2016», «Промисловий пейзаж. Наррабай. Новий Південний Уельс. Австралія. 2016». «Industrial landscape. Narrabri. New South Wales. Australia. 2016» зображують масштабні сільськогосподарські, промислові споруди, ознаки цивілізації, комунікації, транспорт, асфальтовані дороги. І все це на тлі темно-сірих хмар, крізь які прокладає собі шлях біле сонце. Тому автор виставки знову повертає нас до Природи, її краси.

Фотографією «Життя у білій пустелі. Станція «Конкордія». Антарктида. 2011». «Life in a white desert. Concordia Station. Antarctica. 2011» автор нагадує глядачеві про повсякденне життя дослідників Антарктиди, про технічні наслідки їхньої присутності. Але нас найбільше приваблює світлина «Пейзаж Східної Антарктиди. 2011». «Eastern Antarctic landcape. Antarctica. 2011». Наостанку маємо можливість помилуватися таїнами шостого континенту. Холодні біло-блакитні кольори. Рельєф і небо здаються суцільними. Подекуди проглядають вершечки скель. І тільки панівний вітер залишає загадкові сліди на сніговій поверхні.

Повним контрастом попереднім картинам, кольоровим «вибухом» слугує фотографія «Улуру на світанку. Північна територія Австралії.2017». «Uluru sunrise. Northern Territory. Australia. 2017». Запропонований пейзаж дає можливість зрозуміти, чому Австралію ще називають «темно-коричневою країною». Перед нами червоно-коричнева земля, стелеться густий трав¢яний покрів, чагарникові зарості темно-бордового кольору, далі коричнева смуга дерев. А за нею яскраво-жовтий горизонт, що міниться кольорами спектру до червоного, на фоні якого (і це диво!) хмарки з синім відтінком. Спекотне сонце підіймається. На світлині займається новий день Австралії.

Монолог може лунати і далі. Процес пізнання нового не зупинити. Крім цього, побачене спонукає нас вступити в діалог з автором, уважніше придивлятися до навколишнього і поціновувати красу і неповторність тієї землі, де народилися.

Автор

Заступник директора ЗОШ №32 м. Житомир
Є.Г. Єленіна

2019 р.

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

div#stuning-header .dfd-stuning-header-bg-container {background-color: #384d77;background-size: initial;background-position: center bottom;background-attachment: initial;background-repeat: no-repeat;}#stuning-header div.page-title-inner {min-height: 180px;}