Що приховує пагорб на Гнилоп’яті

За 7 – 7,5 км на південний захід від м. Житомира, на живописному березі правобережної частини р. Гнилоп’яті, розташований доволі великий масив підвищень, одне з яких позначене на сучасній топографічній карті, як урочище Шумськ (Рис. 1,1).

Сьогодні це мисоподібний пагорб, що доволі високо підноситься над долиною Гнилоп’яті, має відносно пласку вершину та  круті схили по боках, а до річки прямовисні скелясті береги. Нині він виглядає суцільною пусткою, тут нічого не залишилося щоб нагадувало про колись бурхливе життя. Чудовий краєвид, тут тихо, мирно і затишно. І лише могутній вітер час від часу порушує спокій, а густа лучна рослинність нахиляючись додолу зеленими і жовтуватими стеблами приховує таємниці цієї мальовничої місцевості (Рис. 1,2).

Найменування урочища походить від назви населеного пункту, виникнення якого відносять до XV ст. Саме в цей час, згідно актових матеріалів Шумськ переходить у власність магнатів Вороничів. Однак археологічні об’єкти і знахідки, виявлені на його території і околицях в різні часи, засвідчують, що поселення виникло не на порожньому місці і має більш давню історію.

Перші мешканці на берегах Гнилоп’яті з’явилися ще за доби неоліту. Відомі тут й поселення пізньотрипільської культури, епохи бронзи і передскіфського часу. У ранньосередньовічні часи місцевість оселили племена празько-корчацької, а згодом і Лука-Райковецької археологічних культур. У VIII – IX ст. н.е. на лівому березі Гнилоп’яті розміщалося декілька слов’янських поселень, а на протилежному діяв релігійний центр, до складу якого входили садиба жерця, гончарна майстерня, а неподалік функціонувало язичницьке капище, до якого примикав безкурганний могильник і велике вогнище, де слідуючи певним обрядам, спалювали і ховали тіла померлих мешканців. Науковці припускають, що населення, яке проживало у пониззі Гнилоп’яті в районі колишнього Шумська, на той час могло входити до складу древлянського племінного союзу. У середині Х ст., у період походів київської княгині Ольги на Древлянську землю, релігійний центр і навколишні поселення припиняють своє існування.

А що ж відбувалося на території урочища Шумськ у давні і середньовічні часи? В науковому архіві Інституту археології НАН України вдалося відшукати рукопис праці відомого українського археолога С.С. Гамченка “Пятилетие исследований на Волыни”, на сторінках якого зберігаються записи про результати обстеження території і околиць с. Шумськ у 1922 році (Рис. 2, 1-2). Тут знаходимо відомості про давні каменоломні, замчище землевласника Воронича і про підземелля під ним, про папірню польських часів, про знахідки глиняних урн з рештками трупоспалень і фрагментів різночасового глиняного посуду, у тому числі XVI – XVIII ст. (Рис. 2,3), глиняне грузило, а також про невдалий намір місцевого поміщика відшукати підземелля та інше.

 

С.С. Гамченко відзначав, що майже на усій території села знаходили окремі людські кістки і рештки поховань. Одне з таких місць у південно-східній частині урочища, було виявлено у 2014 р. і вже упродовж п’яти років досліджується фахівцями ЖГО ВПО “Пошук” (Рис. 1,3). У липні 2019 р. на західній ділянці досліджуваної території, у місці масового поховання, зафіксовано культурний шар потужністю 0,65 – 0,70 м, в якому знайдені фрагмент стінки ліпної посудини ранньозалізного віку (Рис. 3, 1), вінця і стінки кружального посуду ХІ – середини ХІІІ ст. (Рис. 3, 2-3), та XVI – ХІХ ст. (Рис. 3, 4-16), а також уламок шлаку (Рис. 3,18) і зуб тварини (Рис. 3,17). Отже, появу населеного пункту можна віднести до періоду Київської Русі.

 

Тут же виявлені сліди кам’яної вимостки на цементному розчині чи зруйнованої будівлі (Рис. 5, 1-2) та рештки поховань (Рис. 4, 1-6). Встановлено, що небіжчиків ховали за обрядом трупопокладення, у випростаному стані, головою на захід. Кінцівки рук зігнуті у ліктях і покладені одна на другу на рівні живота. На ділянці простежено три рівні поховань. Перший (верхній) залягав на глибині 0,37 – 0,50 м від рівня сучасної поверхні, другий на глибині 0,95 м і третій (нижній) на глибині 1,10 –  1,15 м. Знайдені на місці поховань залізні цвяхи із рештками дерева можуть свідчити, що небіжчиків ховали у дерев’яних трунах (Рис. 5,4). Речових знахідок у похованнях не знайдено. Але у заповненнях могильних ям виявлено декілька монет польського і російського карбування (Рис. 3, 20-24). Можна припустити, що частина поховань у цій місцевості могла з’явитися у проміжок часу між 60-ми рр. XVII – 30-ми рр. XVIII ст. і, напевно були пов’язані із кладовищем, що розташовувалося неподалік церкви Різдва Пресвятої Богородиці (Рис. 6,2).

 
 
 

Кривавою міткою позначилися на долі села періоди революції і громадянської війни 1917 – 1921 рр. Під час розкопок на місці масового поховання були виявлені кістяки людей, які, очевидно, загинули насильницькою смертю. Сліди пошкоджень, які з’явилися внаслідок нанесення ударів гострими предметами та пробиті черепи (Рис. 4,7), свідчать про жахливі сторінки в історії мешканців села. Дехто пов’язує загиблих із жертвами червоного терору. В обласному архіві знайдені документи, які опосередковано, але дещо поверхово і без уточнень повідомляють про безчинства продзагону та діяльність загороджувального загону 44 дивізії червоної армії в багатьох населених пунктах, зокрема й в Шумську. Але прямих свідчень і доказів, що тут насправді сталося поки що не має. Можливо, продовження розкопок та низка професійних експертиз хоч якось проллє світло на події тих буремних часів та обставини появи у цій місцевості масового поховання.

Поступово село розвивалося, розширялося і з часом досягло великих розмірів. Певне уявлення про поселення та його планувальну структуру дають картографічні матеріали. Зокрема, на плані початку ХХ ст. ми можемо побачити, що село розтягнулося вздовж р. Гнилоп’яті із півдня на північ, займало обидва береги. На схилах і пагорбах річки між вулицями і будинками розташовувалися орні землі. У центральній, найвищій точці, розміщалася церква (Рис. 6,2-А), а на південній околиці – кладовище (Рис. 6,2-Б). Неподалік, на північ та північний схід від села, розмістилися хутори Сліпчинці, Лемешівка, Вчелька та Коротинка (Рис. 6,1). Від населеного пункту у різні боки розходилися дороги на Житомир, Троянів, Волицю, Сінгури, Головенку, Двірець, Альбинівку і Корчак. В такому вигляді воно проіснувало до початку Другої світової війни. Переживши лихоліття жорстокої війни мешканці поступово поверталися до насиджених місць, відбудовували оселі, налагоджували життя, мріяли та будували плани на майбутнє. Але доля розпорядилася по іншому. В той час, коли сельчани ставали на рейки мирного життя, у планах чиновників і військовиків малювалася інша дійсність, в яку Великий Шумськ та його мешканці ніяк не вписувалися. На його місці планувалося зробити полігон для випробування важкої військової техніки. Наприкінці 40-х рр. мешканців села почали відселяти. Був супротив. У 1946 р. жительку Марію Глібко, яка опиралася примусовому виселенню і намагалася захистити своє майно від руйнування, солдат відштовхнувши і просто розстріляв її на очах односельчан. Згодом оселі зруйнували, зрівнявши їх з лицем землі, поглумилися над кладовищем, проїхавшись по святому місцю танками, руйнуючи могили і пам’ятники. Чи про таку долю мріяли шумчани після великої перемоги над фашизмом? Звільнивши землю від одних катів мешканці с. Великий Шумськ в одну мить потрапили в лещата жорстокої, людиноненависницької радянської системи, яка втілення власних планів ставила вище за людські долі і гідність.

Сьогодні цю мальовничу місцевість покриває густе покривало лучної рослинності, приховуючи ледь помітні рештки колись великого, а нині не існуючого населеного пункту, ім’я якого на віки закарбувалася в назві урочища. 

08.08.2019 р.

Старший науковий співробітник
відділу досліджень музею
О.О. Тарабукін

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

div#stuning-header .dfd-stuning-header-bg-container {background-color: #384d77;background-size: initial;background-position: center bottom;background-attachment: initial;background-repeat: no-repeat;}#stuning-header div.page-title-inner {min-height: 180px;}